Філософський памфлет на тему війни, народів і шляхів досягнення миру, розширена україномовна версія.
«Станьте тими змінами,
які ви хочете бачити в світі»
Махатма Ганді [1869 – 1948]
В кожному жарті є лише доля жарту. В іншому може таїтися розумна думка, натяк на щось, або навіть пряма підказка. В діалозі «чоловіка» Гарика Харламова і «дружини» Марини Федунків в мініатюрі «7 марта» є така фраза: «…ну може хоча би квіти».
Саме ці, здавалося би, жартівливі слова наштовхнули мене на зовсім нежартівливі, вже давно хвилюючі розум і душу думки, озвучити котрі на весь слов’янський, і не тільки, світ стало просто необхідно, адже життєва ситуація лише погіршується.
Мова йде про Російсько-Українську війну, або «спеціальну військову операцію» як її називають самі призвідники, що погрузли в ній по самі вуха. Почавши цю криваву бійню з надією на незрозуміло що, вони заплуталися і втратили в ній всякий сенс.
Майже два роки страшних і жорстоких смертей, каліцтв, душевних травм, сліз дружин і матерів, величезних за масштабами руйнувань мирних міст, селищ і сіл, критичної інфраструктури, так і не наштовхують лідерів країн на думку, а що буде далі.
Якщо всі ці жахи будуть продовжуватися в такому ж дусі, сторони будуть виробляти і використовувати все нові і нові види різноманітної зброї і техніки, їхня кількість може перевищити кількість самих людей, здатних ними користуватися і керувати.
В підсумку, це може призвести до непоправних втрат обома країнами представників корінної слов’янської нації, погіршення євгеніки. Адже народ, котрий захищається, втрачає своїх кращих синів, тоді як народ, котрий нападає – втрачає гірших.
Війни, начебто, сприяють розвитку прогресу, допомагають робити нові винаходи і створювати нові технології, не передбачені Творцем. Навіщо тоді такий прогрес і такі технології, які обертаються проти людей, загрожуючи існуванню самої Планети.
Судячи з тактики цієї затяжної війни можна зрозуміти стратегію властей обох сторін – позбавитися від якомога більшої кількості представників корінної нації, слов’ян, адже саме їх масово кидають в горнило війни вбивати і калічити один одного.
Це змова всіх «еліт»,
Наш новий геноцид,
Слов’ян менше стає,
Ера смутку настає.
Термін «слов’яни» вжито як узагальнюючий образ осілих на землях древньої України двох великих народів – русичів і слов’ян. В літописних документах князів Святослава, Ігоря, Олега, в договорах з візантійцями, вони згадувалися як два різних народи.
Всі антинародні режими в країнах з керованою демократією, в котрих влада не належить корінному етносу, намагаються всіляко страшити народ зовнішніми загрозами, за принципом «лякай і володарюй» щоб люди боялися і були слухняними.
Справжня демократія починається тоді, коли національні меншини в країні мають рівні права і обов’язки з корінною нацією. Демократія закінчується тоді, коли якась одна ідейна національна меншина візьме повну владу над корінною нацією.
Та все ж вищим представникам обох ворогуючих сторін, не відкладаючи на невідомо коли, конче необхідно буде сісти за круглий стіл перемовин з метою зберегти в цілості свої країни, міста і села від руйнувань, а народи від масової загибелі.
Говорити вони будуть на багато різних тем, таке вже було в Мінську, дорікаючи один одному в небажанні йти назустріч, антинародній внутрішній і зневажливій зовнішній політиці, неконституційній схильності до залежності від зовнішнього впливу.
Але чи станеться це при нинішній владі нацменшин, у котрих зовсім інший менталітет та інтереси. Адже сам Путін не слов’янин, не руський по національності, являючись нащадком невеликого фінно-угорського племені давніх диких риболовів і мисливців.
Лідери двох країн повинні почути нарешті тривожний голос простого народу, адже за багато століть сусідства і сумісного будівництва «світлого майбутнього» відбулося взаємне змішування національних та людських ресурсів в величезних масштабах.
Альтернатива війні є завжди. В V столітті до н.е. в Китаї появилось вчення назване згодом пацифізм. Його засновником був давньокитайський мудрець Мо-цзы, котрий стверджував існування універсального божественного закону любові – цзяньай.
Підконтрольні владі і ділкам українські ЗМІ стверджують, що «московити» і «хохли» два різних народи, ігноруючи, скільки українців, слов’ян, століттями заселяли терени від Балтійського моря до Тихого океану, залишивши по собі численних нащадків.
Ті ж самі ЗМІ на різних каналах продовжують нахабно пропагувати ненависть і ворожість до росіян і білорусів, навмисно розпалюючи міжнаціональну ворожнечу, грубо порушуючи внутрішнє законодавство та міжнародні закони і права людини.
Однак встановлені в людних громадських місцях менори, яскраві символи іудаїзму, толеруються новою українською владою. Вже дійшло до того, що менору встановили в польському Сеймі, а Гжегожа Брауна, що загасив свічки піддали суворій критиці.
Влада випробовує терпіння людей. Якщо так піде далі, іудейські свята можуть стати державними. Напруга і незадоволення в українському суспільстві зростає, особливо серед сільського населення, яке зазнало найбільших втрат чоловіків, батьків, синів.
Менора перетворюється з символу іудаїзму на символ зверхності і панування над народами, подібно як радянський червоний прапор і червона зірка, нацистський орел і свастика, що підносилися над усіма окупованими і підкореними територіями.
Проте, ще не всі європейці скорилися «чарам» нацменшин. Так, французькі політики звинуватили свого президента Еммануїла Макрона в зраді країни. Це сталося після того, як той дозволив розпалити ханукальну свічку в Єлисейському палаці.
Фрідріх Енгельс якось писав Полю Лафаргу: «Я починаю розуміти цей французький антисемітизм, коли бачу, як ці євреї польського походження з німецькими прізвищами пробираються повсюди, привласнюють собі все, повсюди вилазять вперед».
Підтвердження слів Фридриха Енгельса [1820 – 1895] знаходимо в Біблії. «І сказав Я вам: ви володійте землею їх, і вам віддаю в спадок землю, в котрій тече молоко і мед. Я Господь, Бог ваш, котрий відділив вас від інших народів» (Левіт 20:24).
У всіх древніх народів, також слов’ян, було багато богів. Іудеї вигадали «єдинобожіє» щоб виправдати свої історичні злочини проти інших народів. Ісус Навин, ізраїльський ватажок, під проводом свого бога чинив жорстокі звірства над народами Ханаану.
Тож як поклоніння менорі узгоджуються з прагненням України вступити в Євросоюз, де живуть в своїх національних країнах різні народи, які не мають жодного стосунку до іудаїзму, як такого. Адже «зі своїм уставом в чужий монастир не ходять».
Отримавши владу з рук ошуканого народу, нацменшини не довіряють йому. Багатьох представників корінної нації на керівних посадах вони жорстко контролюють. Навіть в кабінеті головкома ЗСУ Валерія Залужного встановили прослуховуючі пристрої.
Та все ж запропонувати насправді обом лідерам і підвладним їм народам, названим «громадянськім суспільством» можна фразу, приведену на самому початку тексту з невеликою, але дуже важливою і суттєвою зміною: «…ну може хоча би мир».
Лише добра воля людей, збагнувших що відбувається і отямившихся від негативного впливу і навіювання влади, зможе реалізувати ідею гуманізму, повернути до мирного співіснування обох ворогуючих і натравлених один проти одного країн і народів.
Тож давайте просто зараз почнемо діяти, але поки що лише в уяві. Для цього нам знадобиться план, з чого треба починати і як будемо продовжувати. Але спершу всім нам, українцям, треба розібратися в самих собі, усвідомити свої хиби і помилки.
Отже, високі представники обох країн, як ми собі це можемо уявити, десь на лінії розмежування в скромних побутових умовах сіли за стіл перемовин. Без зайвого фарсу, епатажу, помпезності, численних надокучливих журналістів і посередників.
Спочатку хвилина мовчання за жертвами війни. Потім питання Криму. Погодившись на зустріч, вони проявили добру волю щоб мирно розрішити ситуацію. І вирішили, що Крим буде під спільною юрисдикцією України, Росії та Меджлісу в рівних пропорціях.
Потім Донбас, вотчина важко працюючого, гордого слов’янського народу, який ніколи не терпів чужої влади, насилля і приниження. Згадаймо хоча би Олега Кошевого. Підхід до цього регіону має бути особливий; широка автономія у складі України.
Після перерви на обід і туалетних справ, слідує розгляд питання про деокупацію і демілітаризацію всіх захоплених українських областей, звільнення полонених. Тут важливо нагадати обом сторонам біблійний девіз: «Перекуєм мечі на орала!».
Скульптуру з такою назвою, авторства Євгена Вучетича, в грудні 1959 року уряд ССР подарував США і монумент урочисто встановили біля будинку ООН. Постать Героя-слов’янина, що перековує меч на плуг, символізує заклик до миру в усьому світі.
Під час активних і масштабних військових дій в атмосферу викидається тисячі тон отруйних газів від польотів літаків, гвинтокрилів, вибухів ракет і снарядів, а в землю потрапляє величезна кількість металу, що несе шкоду довкіллю і здоров’ю людей.
Повне відновлення зруйнованих війною українських міст і сіл, заводів і фабрик, фермерських господарств, приватного бізнесу повинні проводити спільно російсько-українські будівельні фірми і бригади, за участю білорусів і малих народів РФ.
Робити це необхідно не випрошуючи допомоги у заходу, котрому Україна винна величезні суми, віддавати котрі довелося би суверенітетом країни. Тільки так ми збережемо себе і свою Україну, її історичну слов’янську спадщину, традиції і мову.
Ще задовго до початку війни Україна стала залежною від вливань іноземної валюти і перетворилася на ескортницю або куртизанку, утриманку багатого «західного світу», нездатну самостійно заробляти собі на гідне життя і забезпечення власних потреб.
Наступним питанням перемовин має бути рівний статус мов – української в Росії, російської в Україні, трьох мов в Криму. В Україні російськомовні школи діятимуть за бажанням громад. В Росії українські школи будуть відкривати по бажанню общин.
В різні роки багато видатних українських діячів літератури, музики, мистецтва, науки, прості люди, володіли російською мовою, що ніяк не шкодило їм бути українцями. Яскравим тому прикладом був український геній Тарас Григорович Шевченко.
Питання військових злочинців залишимо відкритим на розгляд парламентів і судів обох країн. Когось публічно осудять, когось надовго посадять до в’язниць, когось лишать всіх прав і здобутків, а когось позбавлять громадянства і видворять з країни.
Церковні питання повинні вирішувати між собою самі священники, оскільки церква відділена від держави, втручання якої лише сіє смуту і розбрат в народі. Українська церква не повинна бути донькою чи підлеглою, а лише сестрою церкви Московської.
Розвиватися і прогресувати Україні, яка вже тривалий час перебуває під владою нацменшин, що називають українців «громадянським суспільством» тобто «суспільством безправних» заважають постійні політичні, релігійні, мовні конфлікти.
Об’єднання різних національностей в «громадянське суспільство» однією спільною для всіх мовою, являє собою дуже нестабільну і нетривку соціальну структуру, котра може почати розсипатися при першій зручній нагоді, або зовнішньому впливу.
Надання громадянства в слов’янських країнах представникам національних меншин, котрі мають свої власні незалежні країни, може в недалекій перспективі призводити до численних соціальних, політичних, економічних і навіть родинних проблем.
В Україні слід скоротити кількість політичних партій, котрі шляхом пустих обіцянок, маніпуляцій суспільною думкою, підкупом виборчих органів, намагаються потрапити в парламент і на високі державні посади, що послаблює і руйнує країну з середини.
Колись сказано, що «кожна кухарка здатна керувати державою». Це справедливо лише для мирної країни, в якій влада належить корінному народу, а в основі лежить однопартійна система з грамотним, професійним і відданим керівним апаратом.
Однопартійна політична система існує в Китаї, тим не менш, ця країна гордо називає себе «Китайська народна республіка». В будь-якій країні однопартійна система передбачає духовну і ідейну єдність нації, одну мову міжнаціонального спілкування.
Націоналізму і антисемітизму в Україні нема. Слов’яни прагнуть самі правити в своїй країні. Підігрівати ура-патріотизм серед українських пасіонаріїв почали представники нацменшин, щоб на цій протестній хвилі прийти до влади, як це сталося в 2014 році.
В своєму віршованому творі під назвою «Каменярі» видатний український поет Іван Франко [1856 – 1916] писав: «Лупайте цю скалу! Нехай ні жар, ні холод не спинить вас!». Але він забув попередити, що скеля може обрушитися людям на їхні голови.
Революціонери, одержимі, маніяки, духовно неврівноважені, сексуально стурбовані, невлаштовані в житті люди виникають в різних країнах через генетичну плутанину, погане виховання в родині, або частих суперечок і розбіжностей між батьками.
Вбивство українським кілером опозиціонера Іллі Киви, що пройшов великий професійний шлях служінню Україні, змушеного переховуватися за кордоном від погроз влади, нагадує зухвале вбивство Богданом Сташинським Степана Бандеру.
Деструктивний початок у людей проявляється ще в дитинстві. Діти захоплено грають в пісочниці, будують домики, ліплять фігурки, а один хлопчик стоїть збоку і дивиться. Ось дітей покликали на обід, і тоді ця дитина підходить і починає все руйнувати.
Людство повинно зробити вибір: чи позбавлятися в своїх країнах від реакціонерів, що підбурюють народ, а приходячи до влади розпалюють міжнаціональну ворожнечу, чи терпіти їхню діяльність, що призводить до конфліктів і війн, в яких гинуть люди.
Якби після тих драматичних для України подій, що забрали життя «небесній сотні» і дуже багатьох скалічили, до влади прийшли представники корінної нації, українці, тоді це з повним правом і гордістю можна було би назвати «революція гідності».
Вже давно шукаючи причину реалізувати свої гегемонські амбіції і імперські плани, Росія скористалася саме цим моментом, щоб обізвати всіх українців націоналістами і віроломно напасти на Україну, начебто з метою її спасіння і очищення від скверни.
Коли одна сестра-слов’янка живе в своїм домі, а інша далеко, змінивши прізвище, вони все одно будуть рідними по крові. Але якщо їхні не слов’янські чоловіки будуть нацьковувати сестер одна проти одної, вони посваряться і стануть духовно чужими.
Відносини між Україною і Росією можна порівняти, в історичному плані, з Америкою і Англією. У свій час вони побили багато горщиків, їхні вимови змінилися, але сьогодні вони являються надійними союзниками, апологетами і церберами «західного світу».
В своїй теорії етногенезу Лев Гумільов [1912 – 1992] пише, що відхилення від звичного способу життя однієї країни можуть негативно сприйматися іншою, а спроби «перевиховати» когось можуть закінчитися збройними конфліктами і навіть війнами.
Змінювати усталений спосіб життя і традиції корінного народу властиво загарбникам та національним меншинам, що захопили владу. В Україні це перейменування назв вулиць і міст, відмова від сусідньої російської і примусове вивчення англійської мови.
Україна і Росія опинилися по кутам так званого «трикутника Карпмана» третім кутом якого являються Сполучені Штати Америки. Це така особлива нетрадиційна модель созалежних міждержавних відносин, в котрих є Переслідувач, Жертва і Рятівник.
Переслідувач нападає на Жертву і домінує над нею. Жертва страждає, винить людей і обставини. Рятівник намагається захищати Жертву і запевняє її, що вона не зможе вирішити проблему своїми силами. З таких заплутаних відносин дуже складно вийти.
Трикутник це стійка геометрична і фізична фігура, в даному випадку також політична. Скласти разом його кути, як в квадраті, неможливо, тому що учасники по всім трьом кутам міцно за них тримаються, і навіть не прагнуть від них відчепитися.
Небезпечність цього трикутника в тому, що кожному учаснику по-своєму особливо важливий його імідж і політична позиція. Діючі сторони взагалі не намагаються якось розв’язати конфлікт, отримуючи свої бонуси, і навіть не бажають з нього виходити.
Олексій Резніков (Schneider) бувший міністр оборони України, в інтерв’ю Мирославі Гонгадзе 22.11.2021 в програмі «Голос Америки» заявив: «Він (Путін) не хоче воювати з українцями, він хоче воювати з нами» чим визнав, що влада в країні не належить корінному народу.
Чим довше представники національних меншин знаходяться при владі, тим глибше вони в ній вкорінюються, перетворюючись в псевдо-національну еліту, не даючи пробитися нагору представникам корінної нації, утримуючи їх в бідності і залежності.
Щоб триматися за владу, нацменшини підпорядковують собі правоохоронні і силові структури, котрі активно відстежують «незадоволених» і «антисемітів», застосовуючи до них різного роду впливи – від співбесіди до реального строку або навіть усунення.
Така влада діє як ракова пухлина, захопивши один орган, вона поступово заповнює своїми чужорідними клітинами весь організм. Але парадокс в тому, що з загибеллю організму загине і пухлина, якщо тільки вона сама не стане новим організмом.
Впустивши в країну закордонну валюту і опустивши національну, влада сколотила на цьому величезні статки, прихопила бувші державні підприємства і сільгоспугіддя. Своїх чад вони вчать в дорогих престижних ВУЗах, недоступних простим українцям.
Під гуркіт вибухів і руйнувань, смерті українців, дерибан країни під красивою назвою «приватизація» продовжується. Однак народу не повідомляють, хто саме буде новим власником, а Верховна Рада дозволила самовільно змінювати профіль виробництва.
Україна повинна відмовитися від членства в Північноатлантичному Альянсі, оскільки Атлантичний океан від нас далеко, а більшість країн, що в нього входять до наших генетичних, духовних і культурних коренів не мають практично жодного відношення.
Про-комуністична, але тоді ще слов’янська, Верховна Рада УPCP 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України, в якій проголошувала Україну постійно нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках.
А вже 17 березня 1991 року Уряд УРСР провів всенародне опитування: «чи згодні ви, щоб Україна була у складі Союзу Суверенних Республік на підставі Декларації про суверенітет України» на який позитивно відповіло понад 80% опитаних громадян.
Примарним бажанням вступити в Альянс влада прагне утвердити і захистити своє перебування на вищих державних посадах, знехтувавши при цьому запитати народ на референдумі чи хоче він віддавати себе і свою країну під диктат «західного світу».
Так званий «інтерес» Сполучених Штатів до України та інших республік бувшого Союзу проявляється у спокушанні і відторгненні їх від Російської Федерації, давнього суперника Америки по ідеології, впливу в світі, озброєнню, освоєнню космосу.
До загадкового факту розпаду Радянського Союзу співвідношення сил між «заходом» і «сходом», без країн «третього світу», було збалансовано, як терези Феміди. Вступ в Альянс східноєвропейських країн, втім також слов’янських, порушило цей баланс.
Якщо в Альянс вступить також Україна, що являється ідеєю фікс, це призведе до повного розбалансу сил і може навіть спровокувати велику війну. Адже Росія, котру «переважать» країни Альянсу явно не побажає миритися з роллю держави ізгоя.
Відносини між сусідніми країнами мають будуватися за принципом сусідства людей. Заподіяти вам зло сусід зможе, лише коли ви своїми діями самі його спровокуєте, або сусід побачить вашу слабкість і неспроможність. Саме так сталося з Україною.
У свій час Сполучені Штати, вище керівництво яких було далекими нащадками європейців, відкрито виступали за двополярний світ, стабільний і збалансований. Нове заангажоване керівництво Штатів бажає захопити цей світ собі у власність.
Про тодішню суспільну мораль двох ідеологічно і географічно різнополюсних, але бажаючих жити чесно, в мирі і безпеці, американського і радянського народів, можна віддалено судити хоча би по художнім кінофільмам середини двадцятого століття.
Тільки би не «побачив Господь, яке велике розбещення чоловіків на землі. І не розкаявся Господь, що створив чоловіка, і не сказав: знищу з лиця землі чоловіків, котрих Я сотворив, бо всяка плоть спотворила шлях свій на землі».
Якщо припустити, що Земля це випробувальний полігон вищих сил, вони мають бути дуже засмучені тим, що відбувається на землі. Але можуть і радіти знищенню людей, щоб звільнити місце для себе. Можливо ці сили живуть серед нас в людській подобі.
Вся східна Європа це ойкумена слов’ян, що живуть в різних країнах. Під впливом часу, сусідніх та інших народів, їхня писемність, мова, віра зазнали змін. Але в давніх народних традиціях, в генах і по крові слов’яни залишаються єдиним народом.
Властям всіх слов’янських країн треба нарешті усвідомити і закріпити в національних законодавствах, що всі слов’яни, незалежно від мови, письма і віросповідання, рівні між собою і перед Богом, що створив першим Адама, родоначальника їхнього роду.
Слов’янам нема чого вчитися у «західного світу» його демократичним «цінностям». У них вони були вже тисячі років тому, коли Західна Європа ще не відбулася. Нам достатньо лише почати відроджувати те, що спотворили різні режими та інші народи.
Без слов’ян, їх працездатності, духовних цінностей і творчих здібностей, закладених в них самим Творцем, світ збідніє і перетвориться на випалену пустелю людських душ. Якщо люди не будуть нищити один одного, то і світ не стане нищити людей.
Якщо країни не зможуть домовитися між собою і Україна переможе за допомогою подарованої зброї, вона назавжди залишиться під владою нацменшин і увійде в чужий «західний світ» васалом, поставником сировини і дешевої робочої сили.
Потрапивши в економічну, фінансову, військову і політичну залежність від «заходу» слов’янські країни вже ніколи не зможуть стати дійсно самостійними і незалежними. Вони духовно втратять всі свої наступні покоління і всю свою культурну спадщину.
Здобувши незалежність, почавши рухатися в напрямку демократії і відродження, Україна раптом звернула з національного шляху і обрала шлях інтернаціональний, глобалістичний, що протирічив бажанню більшості українців і навіть Божому задуму.
«І сказав Господь: ось, один народ, і одна у всіх мова; І що почали вони робити, і не відстануть від того, що задумали зробити. Зійдемо ж, і змішаємо там мови їхні, так щоб один не розумів мови іншого. І розсіяв їх Господь по всій землі» (Буття 11:1-8).
«Хочеш знати, що буде – добре вивчи, що було». Майбутнє людства, безперечно, за моноетнічними країнами, але поки люди це збагнуть і почнуть перелаштовувати себе і свої країни на новий шлях розвитку, мине чимало часу і проллється багато крові.
Через відсутність необхідної кількості чоловіків, що загинули і покалічилися на війні, українські дівчата змушені будуть толерувати багатоженство і виходити за інородців, народжуючи дітей змішаної крові, мутантів, занапастивши свій рід і славу предків.
Так звана «гендерна політика» влади нацменшин абсолютно не властива слов’янам. На наших чоловіків, найбільш творчу і продуктивну складову суспільства, починає сильно тиснути жіноче его, вибагливість, що руйнує родини і послаблює країну.
Інтелігенція слов’янок з кожним поколінням знижується. Їх не вчать бути відданими дружинами, майбутніми матерями, домогосподарками, рукодільницями, робітницями, а простими утриманками. Їх спокушає розбещений і ліберальний «західний світ».
Інтелігенти це суспільний прошарок ерудованих, розумних, мислячих, свідомих, відповідальних за свої дії людей. Держава повинна виховувати і плекати інтелігентів, вони головна провідна і творча сила країни, справжня еліта, совість нації і родини.
Тільки істинно інтелігентна жінка зможе зрозуміти і прийняти в своє життя чоловіка з усіма його дивацтвами, перевагами і недоліками, захопленнями і звичками, колом друзів і знайомств, везіннями і невдачами, досвідом минулого життя.
Нерідко в країні виникає питання, що робити з дітьми сиротами. Ростити і виховувати їх ліпше в інтернатах за державною програмою чи в прийомних родинах, де батьки невідомої національності і релігійних поглядів, політичної спрямованості і мови.
В царській Росії жіночі інтернати – інститути благородних дівчат, давали ученицям освіту і естетичне виховання. В 1838 році такий інститут був заснований в Києві. Випускниці отримували право бути гувернантками і виховательками дворянських і купецьких дітей. В тодішній Вінниці таким закладом була сучасна школа № 2.
Давньокитайський мудрець Конфуцій [551 – 479 рр. до н.е.] ділив людей на три типи: «синів неба» (правителів) що мали вищу вроджену мудрість; «благородних мужів» (опору держави) котрі вчяться, долаючи труднощі; і «простолюдинів» котрі не здатні набувати нових знань, опиратися випробуванням і труднощам.
Слов’яни з давна виховували своїх дітей в строгості, повазі до старших, до батьків і традицій роду. Духовність, культура і мистецтво у слов’ян пов’язані воєдино. Народні пісні східних слов’ян ліричні, ніжні, мелодійні, задушевні, в них – сам образ народу.
Людям необхідно радіти. Життя без радості в душі однієї людини гнітить цілий народ. Через нестачу радості люди часто хворіють, рано вмирають, діти родяться з різними фізичними і психічними вадами. «Радійте завжди» повчав людей апостол Павло.
Родина це замкнута біосфера, в котрій подружжя повинні підтримувати і захищати себе навзаєм. «Тому залишить чоловік батька свого і мати, і приліпиться до жінки своєї, і будуть два однією плоттю; так – що вони вже не двоє, але одна плоть».
Прикриваючись благими намірами дати жінкам більше прав і свобод, звільнити їх від домашнього «насилля» лукава влада бажає насправді посадити на відповідальні і керівні посади найбільш поступливих, залежних і керованих членів суспільства.
Слово «замужем» означає бути «за мужем» тобто потурати і допомагати йому в усьому, вміти захоплюватися і прощати. Багато талановитих і творчих чоловіків після кількох невдалих шлюбів залишаються до скону в гордій і пригніченій самотності.
Мене, покинутого неблагочестивою дружиною, технаря і трохи літератора, переймає історія геніального винахідника слов’янського походження, серба з родовим фахом «тесляр» – Ніколи Тесла, що закінчив своє самотнє життя в номері готелю.
Іншого виходу, щоб вижити і продовжити свій слов’янський рід в цьому брехливому, жорстокому і дикому світі, в нас нема. За нас ніхто інший вирішувати не повинен. Нам потрібен свій дружний, мирний і непереможний Слов’янський Союз з центром в Києві.
Якщо українці зможуть здобути мир в своїй власній даній Богом і пращурами країні, і позбудуться влади нацменшин, це буде найбільша перемога добра над злом в XXI столітті. Аби тільки їхніх лідерів не спіткала доля Леонтовича, Чорновола, Спартака.
Тільки представник народу окупанта, або представник національної меншини при владі, може називатися Диктатором. Представник корінного народу, обраний на чесних демократичних виборах, диктатором не може називатися по визначенню.
Західні країни хитрістю втягнули в Євросоюз і НАТО під опіку Сполучених Штатів, які декларують свою військову потугу і світову перевагу. Європа розбещується, слабне, старіє і за спадщину цієї багатої і довірливої старушки жорстко змагаються США і РФ.
Україна, як блохаста кішка, набралася нацменшин і нелегалів, вступивши в Євросоюз буде змушена розбавляти свій слов’янський генофонд ще квотою біженців з гарячих точок і бідних країн світу. Ця проблема вже торкнулася багатьох європейських країн.
Українські села, живі джерела нації, що давали країні і світу своїх талановитих і творчих представників літератури, мистецтва, техніки, катастрофічно пустіють. Старі вимирають, а підступна і жорстока війна забирає життя молодих хлопців і чоловіків.
На війну країни витрачають величезні кошти, які множаться на загальну кількість солдат і техніки, плюс збитки від руйнувань. Виходить астрономічна сума, яку можна було би спрямувати на розвиток країн, мирне будівництво і соціальну сферу.
Слов’янським народам потрібно домовитися і назавжди припинити конфлікти і війни між собою, спровоковані ворожими слов’янському світу силами, що підпорядкували собі різні ЗМІ і проводять деструктивну політику, навіюючи народам хибні цінності.
Яскравим прикладом були дебати «нацменшин» Порошенко і Зеленського під час передвиборчої кампанії. Називаючи один одного «котом в мішку» і «вовком в овечій шкірі» вони грали у гру, насміхалися над народом, адже обоє одного роду-племені.
Ще тисячі років тому, в доступних для масового сприйняття билинах і казках, мудрі слов’янські волхви попереджали свій народ про страшну небезпеку від хитрого і жорстокого вогнедихаючого змія, який був чомусь гнітючого зеленого кольору.
«Багато років з того часу минуло, але таке було. Одного дня у Зміїхи народилося троє дітей: Змій Горинич трьохголовий, Змій Горинич дев’ятиголовий і Змій Горинич дванадцятиголовий. А у жінки теж народилося троє синів: Іван, Василь і Дем’ян.
Молоді змії гралися, людей лякали, хати палили, кожен силою хвалився, мати раділа, що людських дітей вбили. А Іван, Василь і Дем’ян вчилися добро робити. Сили їхні зростали, не хотіли хлопці миритися з тим злом, яке змії приносили».
Це цитата з Подільської народної казки. Двадцять чотири зміїні голови це двадцять чотири країни європейського Союзу, без слов’янських країн. Давні українці не були язичниками, як їх назвала християнська пропаганда. Вони сповідували ведичну віру.
Більшість українців не мислять критично. Підручник «Логіка» С.Н.Виноградова для середньої школи видавався ще в 1954 році і на українську мову не перекладений. Тож чому дивуватися, коли обдурений народ приводить до влади випадкових людей.
В різних програмах національного радіо і телебачення, слово «Америка» звучить за добу багато разів, слово «Ізраїль» дещо менше, але жодного разу не звучить слово «слов’янин» або «слов’яни» і що українці являються основою слов’янського роду.
Необхідно буде переписати слова українського гімну, написаного в далекому і буремному 1862 році. Там є такі слова: «Душу й тіло ми положим…» відповідь на які: «Як положим душу й тіло нас уже не буде, і в країні запанують зовсім інші люди».
Хочу закінчити свої патріотичні міркування, сподіваюся колись здійсненні, ще чимось важливим, про-слов’янським. Та чи зрозуміє мене народ, адже патріотизм, не по своїй вині, росіяни і українці, поляки і білоруси розуміють сьогодні зовсім по-різному.
Боротись треба з ворогом заядлим,
Котрий землю топче чоботом чужим,
І кожен з нас повинен буть відважним,
Не ухилятися, а захищать сім’ю і дім.
На патріотах тримається планета,
Всі країни і кордони створені людьми,
І Україна наша – ось вона, не десь там,
Ти захищай її, во ім’я Бога і Любві.
Не довіряй «елітам» пришлих націй
Очолювать країну і керувать тобой,
Не допускай ти їх до верховенства,
Провідної ролі в землі своїй святой.
Слов’яни повинні показати всьому світу свою істинно божественну суть, повернути з чуждого «західного світу» всіх своїх талантів і геніїв, разом з їхніми винаходами і розробками. Наше гасло має бути таким: «Слов’яни всіх країн єднайтеся!».
На Нобелевську премію миру я не претендую, оскільки за час свого існування вона перетворилася, по суті, на «шнобелевську» тому подачок з їхніх рук мені не треба, але вдячність від врятованих слов’янських життів прийму з радістю і задоволенням.
В думок потоці ми себе втрачаєм,
В потоці справ знаходим ми себе,
Що саме буде завтра ми не знаєм,
Але ми живемо, долаючи все зле.
Як писав великий поет світового рівня, король рими, незаслужено знехтуваний новою українською владою, ефіоп по роду, на ім’я Олександр і прізвище Пушкін, що безмежно любив життя і загинув від руки французького мігранта:
О ні, життя мені не надоїло,
Я жити люблю, я жити хочу,
Душа не зовсім схолодніла,
Я вічну молодість пророчу.
Ще він писав, подумки переступивши з високосного 1824 року в високосний 2024 рік:
Комментарии
