ВІД ПОРОЖНІХ ШЛУНКІВ ДО ПОРОЖНІХ ДУШ або ще один аспект голодомору
16.12.2008
Такої драматичної і нерідко трагічної історії як у українців не мав жоден народ, що населяє нашу грішну планету Земля. Мені часто пригадується розповідь моєї бабусі по матері Яновської Лідії Іванівни, 1903 року народження, уродженки міста Житомира, котра вміла навіть важкі життєві ситуації прикрасити традиційним українським гумором.
Отже, холодна осінь 1932 року. До багатодітної української родини, що мешкала на краю села, дійшли чутки про грабунки найманцями НКВС продовольства і скотини у селян. Нічого не залишалося робити, як зарізати єдину корову. Посоливши порубане на шматки м’ясо, господар загорнув його у грубе рядно і закопав у глиняній підлозі посеред світлиці під столом. Песик Бобик, зачувши улюблений собачий делікатес жваво всівся на свіжовтоптану землю.
У двері гучно й настирливо загрюкали і хрипкий голос заволав: «Эй, хозяин, открывай свою хибару, не то двери вышибем!». Вся родина швидко посідала на лавки навколо столу, а батько пішов відчиняти. До хати зайшло кілька чоловік, від них сильно тхнуло тютюновим димом і перегаром, їхні губи були міцно стиснуті а очі злісно блищали. «Ну, говори, где харчи спрятал, — звернувся один з них до господаря, — не то хуже будет». «Та нема в нас нічого, — розвівши руками відповів батько, — родина велика, живемо бідно». Оглянули хатину, обійстя, сарай і нічого не знайшли. Вже зібралися було йти. Один з непроханих гостей, наче бажаючи розрядити обстановку, ткнув пальцем в білявого хлопчика років чотирьох, котрий не зводив з них своїх блакитних переляканих очей: «Пуп наелся круп». Малий ожив, посміхнувся і бадьоро відповів: «Брешеш, бичанини!». «А где же та бычанына?» — запитав незнайомець. «А у Бобика під хвостом». Зазирнули під стіл, побачили пса, і викопали все м’ясо. Так українська родина, одна з багатьох тисяч, залишилася на зиму без харчів і не дожила до весни, а країна втратила мільйони своїх громадян.
Але є ще один, мало відомий і не досліджений наслідок голодомору в Україні, котрий полягає в тому, що з голодних зпустошених сіл центральної і східної України вціліле працездатне населення, що складалося в основному з молодих хлопців і чоловіків — етнічних українців, масово подалося на заробітки у міста, населені в той час переважно російськомовними евреями. Вони винаймали у них житло, знайомилися з їхніми родинами, звичаями, побутом, і не без таємного благословіння батьків злягалися з їхніми розкутими темпераментними доньками, котрі були не проти обновити родинну кров, як це сталося колись з князем Святославом і його покоївкою Малушею — донькою раввина з міста Любича, внаслідок чого з’явився на світ князь Володимир. Від таких любовних зв’язків народжувалися діти змішаної крові, не привчені до фізичної праці, але з великими амбіціями, котрим при реєстрації давали по-батькові українські прізвища і слав’янські імена, однак за єврейськими традиціями, якщо мати єврейка — вони фактично залишалися євреями, так їх вчили, виховували і просували у житті.
Нащадки цих полукровок у другому і третьому поколінні заполонили сьогодні український істеблішмент, органи законодавчої, виконавчої і судової влади, засоби масової інформації, шоубізнес, медичну і освітянську галузь, в їхніх руках знаходиться весь великий капітал і колишнє державне майно, але в душі вони не українці, духовно відірвані від народу елітою якого себе вважають, не розуміють і не захищають його національні інтереси, культуру, мову. Вони приклали руку до відміни графи «національність» в наших паспортах, намагаються позбавити державу лідера, скасувавши інститут президентства, а російську мову зробити другою державною, брехня, корупція і хабарництво — їхнє кредо і хліб насущний. Живучи серед нас і позаочі називаючи нас гоями, вони насправді самі перетворилися на таких, роз’їдаючи наше суспільство згори до низу, наче вірус — здоровий організм. Недарма в народі говорять, що «риба гниє з голови» і таких «голів» у нас стає все більше, адже підростає вже нове, втрачене для нашої нації покоління, що закінчуючи школу не спілкується українською мовою, не знає слів державного гімну і живе, подібно своїм батькам, не за законами, а за власними поняттями.
Комментарии
