Мій древній, мудрий і талановитий український народе!
12.08.2010
Ти дав світові надзвичайно видатних вчених, музикантів, співаків, поетів і письменників, спортсменів і артистів, завдяки яким Україна знана і шанована на усіх континентах!
Чому ж ти до сих пір, мій народе, не народив талановитого реформатора, який би на державному рівні зламав хребет дрімучому невігластву, казнокрадству і неуцтву, що глушать будь-яку ініціативу і роками тримають у злиднях і безвиході багатомільйонний народ?
А може ти все-таки народив його, але не зміг зберегти і вироститипід 74 – річним тоталітарним радянським катком, який зрівнював всіх і вся, зрубував голови тим, які хоч на сантиметр вивищувалися над головами сірих і бездумних!
Сонце свободи, надії і сподівання, що ось, ось мало зійти із набуттям незалежності Україною у 1991 р., на жаль, так і залишилося за горизонтом!
За майже 20 років так і не прийшов він, „наш власний Вашингтон”, який, за словами Тараса Шевченка, дасть нам справедливий Закон.
На чистому, неораному правовому полі, яке залишилося після радянської системи ми поспіхом зліпили і прийняли, як правило,недолугі закони, які нерідко суперечать один одному, залишаючи старі, практично радянські способи господарювання та управління. Міністерства, Кабмін, суди, Верховна Рада, місцеві органи також несуть на собі тягар радянської системи, немов черепаха свій панцир.
В той же час, ще у 1991 р. чимало відомих вітчизняних і зарубіжних фахівців мудро радили нам не творити самим ніяких законів, апросто взяти за основу правову та державну систему управління, судочинства та господарювання, які відпрацьовані століттями і успішно функціонують в одній із європейських країн (Франції, Німеччини, Австрії, Угорщини тощо). Отже, як тепер вже досить ясно, нашій молодій державі, яка лише спиналася на ноги і робила перші самостійні кроки не потрібно було знову винаходити велосипед, а просто посадити групу перекладачів і перекласти на українську мову всі основні закони будь-якої обраної країни ізапровадити їх у життя. Це зекономило б нам колосальні кошти на самому початку і не потрібно було б тепер болісно і важко латати і підрихтовувати наше законодавство у відповідності до норм ЄС.
Приклад такого підходу, до речі, показали нам країни Балтії, улідерів яких вистачило мудрості і політичної волі одразу ж обрати європейську модель. Тепер вони вже стали членами ЄС і успішно торують свій шлях на світовій арені, не оглядаючись на безсилі окрики та скавуління з боку окремих членів колишнього соціалістичного табору.
Не можна не сказати про деякі кроки, які робилися в Україні, щоб наблизити її до європейських традицій (правда, у багатьох випадках це робилося не самостійно, а під тиском МВФ або ж ЄС, за що їм подяка).
Зокрема, у нас декілька років проіснував інститут держсекретарів у міністерствах та комітетах, що давало реальні перспективи відокремити політику від державної служби, зберегти кадровий потенціал і використати роками напрацьований досвід задля розвитку економіки країни.
І дійсно, важко собі уявити, щоб у Великобританії, наприклад, чи у Туреччині (де є інститут держсекретарів, а міністри є політичними фігурами), щоб хтось говорив про якісь різкі і не виважені кроки у проведенні державної політики. Тут Міністри можуть змінюватися із зміною ситуації у парламенті, але держсекретарі та апарат міністерств залишається беззмінними десятками років, що гарантує стабільність обраного державним кораблем курсу.
Можливо, якби ми мали таку ж модель, то не наробили б таких дурниць і в багатостраждальному сільському господарстві (нам також радили ще у 1991 р. не розганяти колгоспів і радгоспів, а лише реформувати їх у відповідності до вимог ринку), оскільки, як виявилось, український фермер ще довго буде лише сяк-так годувати свою власну родину, а містяни змушені будуть купувати все імпортне, аж до звичайної картоплі, цибулі, часнику, яблук тощо, які сотнями роками із надлишком вирощувалися в Україні. Хіба це не стидоба для всіх поколінь керівників незалежної України?!
До речі, скасування норми стосовно неможливості депутатові Верховної Ради займати будь-які державні посади було б також дуже природнім і вірним кроком. Воно дуже гарно поєднувалося б із інститутом держсекретарів.
Це дало б також змогу партії, яка перемогла на виборах, нормально і без вивихів (і сьогодні понад 10 депутатів незаконно займаютьрізноманітні державні посади, ховаються від безглуздої норми нашої Конституції) здійснювати керівництво у державі.
Не може не дивувати, що наша Верховна Рада, яка претендує на звання професійного парламенту, так і не змогла відмовитися від усіх рудиментів радянської системи:
- за оцінками експертів, лише близько 10 відсотків наших парламентарів дійсно здатні підготувати проект закону або постанови Верховної Ради. Всі інші залишаються примітивними „кнопкодавами”, які не здатні ні підготувати закон, ні оцінити те, що підготовлено іншими;
- часто кошти, які виділяються Верховною Радою для утримання радників і помічників депутатів, як правило, розтринькуються ними для виплати зарплат своїм близьким родичам, які не мають ніякої уяви за що їм платять ці кошти;
- за 20 років Верховній Раді не вдалося вирішити елементарного питання – забезпечити систематичну явку депутатів на роботу і голосувати за закони особисто, а не через „піаністів”;
- більшість комітетів та підкомітетів, які створені у ВРУ, часто працюють від випадку до випадку із надзвичайно низькою ефективністю. Причини ті ж самі – неявка на засідання депутатів, їх небажання, а часто невміння працювати із проектами законів. Через це більшість постійних, досить кваліфікованих працівників секретаріату ВРУ (крім Науково-юридичного управління), як правило, не працюють і почитують газетки;
- чимало депутатів за всю свою каденцію ні разу не виступають в обговоренні проектів законів. Чимало з них, платять кошти професійним юристам за підготовку будь-яких змін або доповненьдо законів з тим, щоб потім видати їх за свої ідеї та пропозиції.
З огляду на це, єдиним реальним органом, який дійсно генерує ідеї і творить проекти законів є Кабінет Міністрів України і його органи, хоча це всіляко заперечується з боку ВРУ. Не дивлячись на те, що ВРУ постійно критикує Кабмін за неякісні закони, реально близько 90 % з них готуються саме у Кабміні. Тут також аналізують абсолютно всі проекти, які вносяться або приймаються депутатами. Саме на підставі висновків Кабміну Президент може підписати або ж не підписати прийнятий депутатами закон.
Рудименти радянської системи продовжують успішно жити і в Кабміні, міністерствах та держкомітетах.
Зокрема, не можна собі уявити, щоб у європейській країні канцелярія Прем’єр-міністра мала штат понад 800 чоловік, як це у нас (у Європі, як правило, це 150 – 200 осіб).
Основною причиною такого стану є те, що наші міністерства та Міністри, традиційно залишаються досить символічними керівниками галузей, вони практично відсторонені від прийняття будь-яких принципових законів або рішень Уряду.
Так, будь який проект закону, постанови або розпорядження уряду, який подається міністром практично наново переробляється у секретаріаті Кабміну (у міністерствах залишається дуже слабкою юридична та редакційна служби). За таких умов, звичайно, неможливо скоротити секретаріат Кабміну. В той же час, ті ж Прибалтійські країни давно перейшли на європейську модель роботи і міністерства безпосередньо подають свої проекти на розгляд Уряду, а не через його секретаріат.
Викликає сумнів само існування деяких центральних органів. Так, наприклад, Мінекономіки, яке не зрозуміло чому збереглося після переходу на ринкові умови, практично повністю дублює функції інших міністерств та відомств.
В той же час, Міністерство зовнішньо-економічних зв`язків і торгівлі чомусь було ліквідовано. В результаті, експортно-імпортнагалузь, де формується понад 60 % ВВП України залишилася практично без руля і вітрил (не можна всерйоз сприймати декілька департаментів та трьох замміністрів, які займаються цими питаннями у Мінекономіки).
Державна податкова адміністрація, яка перетворилася в одного із монстрів силових структур успішно могла б бути реорганізована у простий департамент Мінфіну. Цьому ж міністерству потрібно негайно і навічно підпорядкувати Держмитслужбу та Казначейство, оскільки неможливо уявити собі Міністра фінансів, який немає реальних важелів щодо збору податків та жорсткого контролю за витрачанням державних коштів.
Такі державні комітети як лісового, водного і рибного господарстване мають далі існувати і повинні були б давно включені до МінАПК або ж Мінприроди, що скоротило б не лише витрати на державний апарат, але й можливості щодо розкрадання коштів, які виділяються державою на ці галузі.
Дуже кумедно виглядають наші нинішні українські віце-прем’єр-міністри, які ніяких реальних повноважень не мають і практично ні за що не відповідають.
У Франції, наприклад, віце-прем’єр-міністр має право приймати певні рішення у межах своєї галузі, яку курує, підписувати окремі розпорядження Уряду тощо. У нас це заборонено.
Дивною залишається ситуація і у Нацбанку, який сам приймає рішення і сам себе ж контролює. Ще гіршим є штучно покладений на нього контроль за комерційними банками.
В той же час, у Туреччині, наприклад, Нацбанк займається лише грошовою політикою, інфляцією та курсом нацвалюти. Щодо контролю за комерційними банками, то там для цього під тиском ЄС було створено окремий державний орган (аналог нашого Держфінпослуг). Він же здійснює контроль і за Нацбанком.
Крім того, було створено державний орган для санації банків, які потребують допомоги або ж закриття.
Така система роботи дала змогу Туреччині скоротити кількість банків до 50 (у нас близько 200), хоча обсяг турецької економіки у чотири рази перевищує обсяг нашої економіки.
Сумні приклади застарілості та недолугості вітчизняної системи управління можна було б розширювати і надалі, але мабуть доцільно було б вже перейти до більш конкретних пропозицій та шляхів їх реалізації.
Михайло Мусієнко - екс-керівникторгово-економічного представництва Посольства України в Турції.
В’ячеслав Єнбаєв - директор Агенції економічного лобіювання «ДРОНО».
Комментарии
