Але 28 січня, у вівторок, вже не треба буде збирати надзвичайне засідання Верховної Ради. Події випереджають намічений переговірний темпоритм, і за найближчі 48 годин повинне вирішитися, чи перейде громадянська війна від холодної фази до гарячої.
Іншого шляху я, у всякому разі, не бачу. Після захоплень обласних адміністрацій зник сам предмет переговорів. Про що домовлятися? Про дострокові парламентські й президентські вибори? Вони вже не мають абсолютно ніякого політичного значення.
Усі розуміють: якщо знову переможе влада, то результати виборів не сприйме Західна Україна. Якщо переможе якийсь гіпотетичний кандидат від опозиції, то результати «народного волевиявлення» не сприйме східна частина країни. Те ж саме стосується й виборів ВР. Її не визнають як «західники», так і «восточники». Інакше кажучи, вибори більше не є демократичним інструментом установлення «народного волевиявлення». Захід не прагне підкорятися сходу, схід – заходу. Це базове протистояння.
Наступний момент: нема рації проводити вибори (будь-які) в умовах громадянської війни. Для цього необхідний хоча б мінімальний громадській консенсус, готовність відмовитися від військових методів на користь політичних. Ну як ви собі представляєте «рівні можливості» для кандидатів у президенти, один з яких навіть приїхати в «ворожий» регіон не зможе? Сказане стосується й парламентської виборчої кампанії.
Частина еліти уповає на внесення змін у Конституцію. Як основу береться парламентско-президентська форма правління зразка 2004 року. Більше повноважень передається Верховній Раді, яка дає згоду на призначення не тільки прем'єра, але й членів Кабінету міністрів. Теоретично цей варіант міг бути основою компромісу до 22 січня. Але після ескалації конфлікту й початку захоплення органів влади на місцях конституційний варіант уже вкрай важко реалізувати.
По-перше, це довгий процес, а чекати рік ніхто не буде. Події розвиваються в ритмі бойових дій: «ми – вони», «вони – ми».
По-друге, необхідно триста голосів, і зірвати голосування можуть п'ять-шість депутатів. Подібні прецеденти, до речі, уже були.
По-третє, де-факто унітарної форми державного устрою в цей час не існує. І «парад захоплень» облрад це чітко зафіксував. Але, знов-таки, в умовах поки ще холодної фази громадянської війни федералізація теж не допоможе. Хоча в рядах повсталих сьогодні все частіше чуються голоси про необхідність роз'єднання.
Політичний інструментарій, у тому числі переговірний, на даний момент вичерпаний. Опозиція, можливо, і була готова домовлятися, однак, на Майдані три «лідери» сприймаються як неминуче зло. Просто інших немає. Їм диктують умови. А які умови висуває юрба, думаю, пояснювати не варто.
Тепер зупинимося більш докладно на найближчих 48 годинах. Голова Адміністрації президента Андрій Клюєв прекрасно розуміє, що виходу два. Перший: зачистити Майдан і ввести надзвичайний стан у Києві (варіант – у всій країні). Другий: піти на широкі поступки, які, в остаточному підсумку, закінчаться ультиматумом: ось цей президент, у вас 24 години, щоб зникнути. Обґрунтування: «а ми нічого не можемо зробити, за нами Майдан». Стандартний охлократичний сценарій. І в тому, і в іншому випадку війна.
Крові не прагне ні опозиція, оскільки вона стає вже непотрібної, ні влада. І який розв'язок буде прийнятий? Чесно говорю: не знаю. Поки проробляється сценарій залучення до переговорів міжнародних посередників. Эштон, Фюле, хто там ще. Що можуть посередники? Теоретично небагато потягнути час. Згадаємо міжнародний круглий стіл часів «помаранчевої революції». Тоді паритет був досягнутий за рахунок конституційної реформи Медведчука. Нехай півтора року поправить, а там влада перейде до Ради й буде відновлений статус-кво.
Коли рахунок трупам піде на сотні, а міські бої стануть абсолютно звичайною справою, отоді почне свою роботу налагоджена геополітична машина примусу до миру. За станом на 24 січня консенсус при участі міжнародних посередників просто неможливий. Руйнується вертикаль влади.
Думаю, уже через кілька годин буде оголошено про створення місцевих збройних формувань, а потім обов'язково десь рвоне. Зовсім інша справа – це участь міжнародних посередників після громадянської війни. Коли рахунок трупам піде на сотні, а міські бої стануть абсолютно звичайною справою, отоді почне свою роботу налагоджена геополітична машина примусу до миру.
Ірак, Афганістан, Сирія, Лівія, Югославія – ми в гарній компанії виявимося, добродії. Єдине вирішення внутрішніх проблем – протекторат Німеччини і ЄС над однією частиною України, і Росії – над іншою. Усе буде робитися під чуйним керівництвом США. Миротворчі війська ООН стануть гарантом виконання нових правил гри, які розроблять для Західної України. Балканизация України пройде в більш м'якому, чому в Югославії, варіанті, оскільки протистояння мусульман і православних буде тільки в Криму. Я маю на увазі системне, а не спорадичне протистояння.
Статус Києва незрозумілий. Варіант «Хто контролює столицю, той контролює країну» уже не працює. Якийсь час буде вестися боротьба за контроль, але чисто по інерції. Потім зрозуміють, що це безглуздо.
Звичайно, дуже хочеться помилятися, заспокоювати себе й інших розповідями про ігри політиків, які «сварять нас між собою», а нам насправді нема чого ділити, тільки банду заберемо й заживемо. Але все-таки розуміють: так не буває. Розпад уже давно іде по лінії мова–історія–менталітет. Агресивна меншість послідовно проводить стратегію «придушення» титульною нацією «савецкой спадщини». Російськомовна більшість пасивно дивується подібнійнаполегливості. Ну а під час гарячої фази громадянської війни ці відмінності стануть основою для ідентифікації воюючих сторін.
Ну, знов-таки не слід думати, що все буде відбуватися швидко. Спочатку доведуть країну до повної економічної жопы. Потім виявиться, що пенсії й зарплати платити нема чим. Потім газ зникне, продукти подорожчають. Потім почнуться сутички із приводу фур із продовольством. Так почитайте будь-яку книгу із серії «Постапокаліпсіс». Там усе докладно, залежно від таланта автора, викладене. Буде період ступору й страху. Людина завжди боїться невідомості. Потім виявиться, що в кого ствол, у того й сила. І ніякі цивілізаційні рамки більше не діють. Усе звивається навколо первісних інстинктів. З'являться різноманітні збройні формування. Одні для «добивання банди», інші для охорони власності, треті – для підвищення особистого добробуту.
Мегаполіси виявляться в найбільш критичнім положенні, оскільки потребують централізованої поставки всього. А отут траси перекриваються, у кожному районі своя обстановка, свої місцеві лідери. Уперше подібний сценарій буде реалізований у Києві. Його періодично будуть «захоплювати». І це все більш ніж реально. Я ж говорю, що рахунок іде на години.
Панікувати не слід. Людина така істота, що до всього звикає. Скоро трупи на вулицях міста будуть сприйматися як звичайна справа. Квартирні крадіжки, грабежі й мародерство стануть нормою виживання. З'являться біженці. Як у Росії, так і в Польщі. Залежно від того, де можна перетнути кордон. І в цей момент прийдуть «міжнародні миротворці». Ще раз повторю, що технологія налагоджена до досконалості. Не ми перші, не ми останні.