Написав цей текст два тижні назад. Раз п'ять затягав руку — опублікувати. Але зупинявся… А раптом помиляюся? А раптом обійдеться? Не обійшлося.
Довідочка: мій кореш Серьога має в Донецьку невеликий бізнес. Не жирує, багато працює, до розпилу бюджету не наближений. Його життєве кредо: «Хлопці, давайте жити дружно». Із Серьогою ми ведемо багаторічну суперечку. Я йому розповідаю, що буде на Україні далі, він мені стандартно відповідає — «Юрко, не каркай, не все так погано», а потім дивується — «Звідки ти знав?». Пояснюю.
Латвія — це Україна в мініатюрі
Вірніше так: Латвія — це західна Україна в мініатюрі. Історична доля латишів близька до западенскої. Сотні років ходили вони з-під одного хазяїна під іншого, як слуги. Свою державність одержали тільки в 20-м столітті, причому не в результаті всенародної боротьби, а у вигляді подарунка – від клятих комуняк. В обох народів — «родова травма». В обох — комплекс неповноцінності.
У воєнний час і западенці, і латиші дали гітлерівським окупантам неабияку кількість каральних батальйонів, які знищували жидів, циган, москалів, білорусів, поляків з такою ретельністю, що навіть самих гітлерівців пересмикувало. Обоє народи намагалися вислужити у Гітлера «незалежність», обоє одержали труни й безславність.
У післявоєнний час, не знаю чому, керівництво СРСР кляті комуняки) активно прийнялося будувати там високотехнологічну промисловість. Причому синхронно: у Латвії — «Радіотехніку», у Львову — «Електрон», у Латвії — РАФ, у Львову — ЛАЗ, у Латвії — Ригасільмаш, у Львові — Львівсільмаш і т.д.
У пострадянський час западенці й латиші з піснями й танцями розпиляли цю промисловість на металобрухт, продали й проїли. А потім обоє народи зайнялися українізацією/латишизацією своїх росіян і переписуванням історії. У Латвії народними героями стали легіонери СС, на львівщині — бандерівці. В обох народів у державнім будівництві активну участь взяли нащадки есесівців-емігрантів. Злі й продажні.
У чому різниця: Латвія не простирається далі 200 км від столиці. А границя України — ро-го-го де від Львова. Латиші вперлися швидко, а западенцям було куди повзти аж 20 років. Ще різниця: мікроскопічну Латвію в докризові роки встигнув з'їсти Євросоюз, а Україна зависла десь між СРСР і «Державою Великих Укрів».
До чого всі ці паралелі? А до того, що Латвія йде на 10-12 років спереду України по шляху пострадянської деградації. І багато процесів на Україні повторюють пройдене латишами. От звідти й моє передбачення українського майбутнього.
Бандерівське вираження обличчя
10 років тому, дивлячись на перший київський Майдана, я написав своєму другові: «Спочатку ваші «помаранчеві» перегризуться за крісла й бабки, потім почнуть похід на російську мову, потім стануть переписувати підручники історії, і нарешті, зроблять народним героєм якого-небудь Бандеру… А на наступних виборах знову переможе Янукович…».
«Та ти шо! — здійнявся Серьога, — російську мову вони торкнути не посміють, нею пів країни говорить, про Бандеру ти нерозумно гумориш, а Янукович — політичний труп, про нього через 5 років ніхто не згадає!»… Хе-Хе, щораз, коли моє пророцтво збувалося, я дзвонив Серьогє в Донецьк і уїдливо запитував: «Н-ну?».
А справа в тому, що в Латвії ми це все проходили. Різниця: наш пісенний майдан трапився в момент розпаду Союзу. А далі пішло по класичному сценарію: гризня «демократів», наїзд на російську мову, героїзація латиських есесівців… А через 5 років у владі угнездились професійні злодії й розграбували все, що ще вціліло.
Минулою осінню, коли зі сцени Майдана-2 тільки почали репетувати про «євроінтеграцію», я написав Серьогє: «Ой, буде кров». «Звідки кров? — здивувався Серьога, — погорланють і розійдуться». А мені було досить глянути в обличчя тих, хто скакав на Майдані, щоб зрозуміти — кров обов'язково буде.
Пояснюю: 10 років тому уряд Латвії вирішив перевести всі російські школи на латиську мову. Тобто росіянам-марьіваннам наказали законом вести свої уроки винятково латиською мовою. Прикиньте: школа — російська, діти — росіяни, викладачі — росіяни, а російська мова на уроках - типу - заборонена.
Ми вийшли на демонстрації. Чи вірите, дорогі українці, ми ні однієї покришки не спалили. Просто показали, що МИ — проти, і нас — багато. Я тоді уважно вдивлявся в обличчя молодих латишів... Отож, вони дивилися на нас саме такими «слава-українськими» «москаляку-на-гілякськими» очами, як ваші майдануті дивляться на вас. Злими, порожніми й з неприхованою перевагою. Ми для них — «бидло», «колоради», «ватники»… Як і ви для западенців.
Крові тоді в Латвії не пролилося. Країна саме вступала в Євросоюз, влада злякалася непотрібного шуму й пішла на компроміс. Але це «есесівсько-бандерівсько-майданне» вираження облич латиської молоді я запам'ятав добре. Через пару років у сусідній Естонії зносили пам'ятник радянському солдатові. Саме з таким вираженням обличчя молоді естонські поліцейські місили кийками протестувальників росіян. Із задоволенням місили, по-есесовськи! А естонська молодь плескала в інтернеті.
Мій батько Георгій Васильович Алексєєв пройшов війну мінометником від Дніпра до Берліна. Два ордени, шість медалей, чотири поранення й — жодного сивого волосся. Після війни, підучившись, став працювати слідчим по військових злочинах. Розбирав «подвиги» бандерівців і латиських поліцейських батальйонів… До 30 років посивів.
Про одне гірко жалував мий татко — що не всіх карателів встигнув підвести під суд. На початку 1950-х гуманна радянська влада вирішила так: тих, хто по плечі в крові — все-таки судити, а тих, хто тільки по лікоть — відпустити з миром. А даремно! На землі, де від нацистів загинуло 20 мільйонів народу, у нацизм потрібно забивати осиковий кіл до упору. Щоб нащадки нацистів до сьомого коліна при одних тільки словах «Бандера», «Шухевич» і «Нації слава!» мимоволі мочилися в штани… Не забили кіл — от і маємо, що маємо.
Є така національність — олігарх
Я своєму Серьоргє якось виклав ці міркування. «Знову загострюєш», — зітхнув він. «Які бандерівці? Хлопчиська! До того ж їх єврей Коломойський спонсорує. Він же не стане нацистів спонсорувати».
Так у тому-те й лихо, старий! Нацисти, на відміну від нас, воюють не за ідею (ідея — для виправдання методів), їхній інтерес — шкурний. Гітлерівські солдати, коли йшли на нас, не про «велику місію арійської раси» міркували. Вони грілися думкою, що після війни одержать фермочку в російському Чорнозем'ї й пару десятків старанних слов'янських рабів…
Коломойський — не єврей, він — олігарх (є така окрема національність). Ми в Латвії це проходили в 90-х, коли партії латиських нацистів з ідеологією вашого «Правого сектору» спонсорували саме наші олігархи. Однієї рукою давали гроші на пам'ятники жертвам Холокосту, а іншої — спадкоємцям тих, хто цей Холокост проводив. Останнім — більше.
Ми й отут випередили вас за часом. Латвія — маленька, її активи, накопичені в часи СРСР, розкрали швидко. А на Україні «ништяки» закінчилися тільки зараз. Не думай, Серьога, що «чорні чоловічки» Яроша-Коломойського прийшли до вас за «федеративність України» і «статус російської мови» дискутувати. Вони прийшли поживитися. Коломойські — по великому, їх «м'ясо» — по дрібному.
До речі, про російську мову. Я зараз чую виступи ваших депутатів із трибуни Ради типу «один народ — одна мову», «збережемо велику українську культуру» та інше… Точно так само віщали депутати нашого Сейму в 90-х. Але один з них - легіонер СС (зажився на цьому світі дідусь), проговорився: «Нам не потрібно, щоб ви знали нашу мову, нам потрібно, щоб ви знали своє місце». Це й до тебе стосується, Серьога.
У вас немає вибору, мужики
Далі мені прогнозувати долю України сутужніше. В 2004-м Латвія вступила в ЄС, відкрився Шенген, і її прищаві нацистські дитинки потихеньку розсмокталися по просторах Європи. Основний контингент латиських «правосеків» зараз перебуває там, де йому й покладене — миє вбиральні в європейських забігайлівках. А наші коломойські, переконавшись, що красти вже нема чого, пишуть мемуари в особнячках на березі моря. З майже тримільйонної розвиненому країни Латвія перетворилася в пенсіонерську глушину з населенням менше 2 млн. Доживаємо потихеньку…
У вас ситуація — гірше. Шенген вам у цьому житті не світить. Українські 45 мільйонів голодного народу Європі потрібні хіба що в якості донорів на органі. Тому прийдеться вам і далі варитися в одній каструлі з ярошами, парубіями, коломойськими, турчиновими, порошенками й тимошенками. І що саме погане: українські нацисти вже перейшли межу неповернення, їм відступати нікуди. У них позаду — в'язниця. Виходить, вони вас будуть убивати. Або ви — їх…
* * *
От таку статтю я написав, коли до стрілянини в Слов'янську й пекельного вогню в Одесі було ще два тижні. Публікувати боявся, друковане слово має властивість матеріалізуватися. Але другові Серьогє відіслав. Цього разу він мені не відповів звичайним «Юрко, не згущай фарби». Сказав, що родину відправив у Краснодар до тещі, а сам купив бронежилет і ящик картечі для своєї мисливської рушниці…
Тримайся, Серьога!
Юрій Алєксєєв, місто Лієпая.
Статтю і відео на ТРИБУНУ НАРОДУ надіслав Юрій Алєксєєв.
Комментарии
