Причина цьому - у тому великому дарунку, який піднесла наша влада своєму народу, звільнивши його від кайданів власної совісті.
Здається, я знайшов відповідь на своє питання. Моральна катастрофа українського народу, яка перманентно триває вже цілий рік криється, на мій погляд, у непосильності для нас тієї ноші, яка покладена на людину Творцем. Ім'я їй - совість. Совість, яку неможливо обдурити політичними гаслами, раціональними доводами, обіцянками й погрозами. Совість, яка змушує нас чесно виконувати свій борг, як би це не було важко, протистояти злу, як би то ні було небезпечне, співчувати нещасним і гнаним, як би це не було болісне. Це важкий хрест - совість, і не кожному він по плечі. Можливо, він по плечі й не кожному народу.
Не можна плутати совість із законослухняністью. Закон саме й потрібний для безсовісних, для тих, хто занадто погано чує голос совісті, кому потрібна погроза покарання для того, щоб залишатися людиною. У світі, де тріумфує закон, порядність часто не результат особистого морального подвигу людину, його вільного вибору, а результат страху або звички.
Але що буде якщо цей закон, що втримує нас від того, щоб виявилася наша внутрішня суть, раптом зникне? Що вилізе назовні з добропорядного громадянина, батька двох дітей, який не переходить дорогу на червоне світло й справно платить податки?
Згадаємо німецький народ зразка мабуть 43-го року. Звідки узялися всі ці кати-есесівці, карателі й шкуродери? Адже багато хто з них у минулому - прості бакалійники, листоноші й вчителі, скромні, законослухняні й навіть богобоязливі. Просто коли стало МОЖНА, те що раніше було НЕ МОЖНА, коли Гітлер урочисто звільнив свій народ від "химери, називаною совістю", відбулося це дивне й страшне перетворення, начебто могутній маг вимовив якесь похмуре заклинання. І знадобилися десятиліття важкого й принизливого лікування, щоб загнати те, що вилізло з надр душі німецького народу, усередину. І не факт, що це вдалося остаточно.
Зараз таке відчуття, що це заклинання вимовлене знову, але вже в нас, на Україні. Воно вимовляється щодня - жадібними політиками, безсовісними журналістами, безмозкими коментаторами. Боротися проти зла й неправди, особливо інспируємих державою й імплементуємих суспільством - не тільки важко, але й небезпечно. Навіть співчувати тим, кого вони записали нам у вороги - голодуючим жителям міст Донбасу, що ховаються в підвалах від обстрілів - і те важко. Адже співчувати - це брати на себе часточку чужого страждання, це важко. І немодно якось - навколишні не зрозуміють, та ще й у сепаратисти запишуть.
А от порадіти смерті клятих сепаратистів і покепкувати хором - це ж набагато легше. Навіть задоволення від цього одержуєш. Якщо тільки зможеш спочатку вбити власну совість. І зважаючи на все - більшої частини українських громадян це вдалося.
Перемога над власною совістю - це найголовніша перемога революції гідності, перемога переміг, абсолютна й очевидна для всіх, крім нас.
На жаль - сумовито мовчить, по більшій частині, і совість народу - православна церква, в особі своїх ієрархів. Донецький митрополит Илларіон тільки один раз підняв свій голос проти свавілля, що діється в його єпархії, - коли нацгвардія розграбувала його резиденцію. Втім, і те добре, що переважна більшість православних ієрархів і священиків не приєдналася до загального хору представників інших християнських конфесій України, що вимагають крові "терористів".
Але ж як ми раніше пишалися своєю духовністю: "Україна - не Росія: у нас і приходів більше, і народ релігійніше: на Західній Україні усі по неділям у храмах, а не по базарах шустають". Легко ж ми розсталися із цією своєю духовністю. Настільки легко, що думаєш - а може й не було її зовсім?
Напевно не мене одного останнім часом дивує те, як одностайно й щиро багато моїх співгромадян підтримують і ретранслюють усе, що чують із наших ЗМІ. Такої єдності із владою, такої беззастережної підтримки "політики партії" і абсолютно некритичного відношення до вітчизняних ЗМІ, що старанно дискредитують самих себе в плині року, я не бачив, напевно, із брежнєвської епохи. Це щось унікальне. І причина цьому - у тому великому дарунку, який піднесла наша влада своєму народу, звільнивши його від кайданів власної совісті. За це їй багато чого народом прощається: і війна, і голод, і національне приниження. Що завгодно витерпимо, аби тільки побути самими собою.
І тим хто виживе - буде що згадати й чим пишатися, як пишаються вояки УПА славним своїм минулим, які залишилися живими.
Комментарии
