ГлавнаяСтатьи Хто винен, що Україною керують "падонкі висшей мєри"?
Хто винен, що Україною керують "падонкі висшей мєри"?
30.05.2007
А чи не було у нас освічених та негаласливих депутатів за останні 17 років? Покладіть перед собою список усіх парламентаріїв, і ви переконаєтеся: виборці всіх регіонів з найпослідовніше відхиляли чомусь саме грамотних і толерантних політиків на користь грошовитих, демагогічних і нахрапистих.
Не знаю, чи може хтось із теперішніх провідних українських політиків претендувати на статус діяча "європейського штибу" (Хоча, якщо подумати що ми вкладаємо у це поняття? Адже європейськими політиками були Гітлер, Муссоліні, Хорті, Чаушеску, Салазар, Мілошевич і цілий ряд дрібніших диктаторів; чомусь "європейці" для нас – це тільки раціональні й відповідальні політики...). Бодай тому, що ніхто із них не володіє не те що англійською без словника, а й літературною українською чи російською мовами. Таке володіння – не лише данина якійсь абстрактній сумі чеснот справжнього державного діяча, а й властиво прагматична річ: вести переговори... розуміти міжнародні документи... зрештою, грамотно творити корпус вітчизняного законодавства. Тим часом навіть поет-аматор Олександр Мороз, як засвідчують обидва варіанти створеної під його орудою Конституції України, літературною мовою володіє на неприпустимо низькому для справжнього політика рівні – хіба інакше виникало б стільки проблем у взаєминах між гілками влади і було б стільки роботи для Конституційного Суду?
Про інші виміри європейськості політиків у "позитивному", так би мовити, сенсі слова – тобто про відповідальність, раціональність, відданість національним інтересам, вміння слухати виборців, самообмеження майнових апетитів, загальну освіченість, толерантність тощо - говорити навіть не будемо. З цим у нас, принаймні, у першому ешелоні ще більш складно, аніж з володінням українською без словника.
А відтак ледь не загальником в інтелігентському середовищі є твердження: от були б у нас політики європейського взірця, як би було класно! Як би зразу все “закрутилося”, як би запрацювали державні інститути, як би народ вдячно крокував до світлого майбутнього за такими “правильними” українсько-європейськими політиками!
Але невже все так просто?
Якраз цього року виповнюється 90 років від початку Української революції, - однієї із далеко не другорядних подій ХХ століття. І що цікаво: ця революція очолювалася справді європейськими політиками, котрі за інтелектуальним рівнем, освіченістю, толерантністю, працьовитістю, некорумпованістю та невибагливістю давали фору багатьом тодішнім і сьогоднішнім західним діячам. Йдеться не лише про Михайла Грушевського, Павла Скоропадського, Володимира Винниченка, Костя Левицького чи Євгена Петрушевича. Чим не справжні європейці, скажімо, високопосадовці УНР та Української держави Микола Порш, Дмитро Дорошенко, Андрій Ніковський, Сергій Єфремов, Олександр Греков, Дмитро Лизогуб, ба, навіть більшовики Володимир Затонський та Юрій П‘ятаков! Якою толерантністю та демократизмом відрізнялася УНР при своїх початках – всі свої кроки влада намагалася сперти на юридичні акти (і це за умов Першої світової війни), політичних супротивників не переслідувала, навпаки, забезпечувала їм усі умови для вільної діяльності, створила один із найпоступовіших законів щодо прав етнічних менших – закон про національну-персональну автономію, - проводила вибори на багатопартійній основі, нарешті, зафіксувала в Конституції виборче право для жінок аж на два роки раніше за Сполучені Штати Америки!
І чим усе закінчилося?
Навіть доля куди більш освічених за більшість своїх колег Затонського та П‘ятакова була вкрай сумною: вони з невблаганною невідворотністю потрапили під жорна Великого Терору. Вижили інші – з початковою освітою...
А чи не було у нас освічених та негаласливих депутатів за останні 17 років? Покладіть перед собою список усіх парламентаріїв, і ви з подивом переконаєтеся: ці наче куди більш європейські, аніж їхні колеги, народні представники чомусь вилетіли з “колеса фортуни” вітчизняного парламентаризму, ба більше: виборці всіх регіонів з дивною одностайністю найпослідовніше відхиляли чомусь саме грамотних і толерантних політиків на користь грошовитих, демагогічних і нахрапистих.
Отож: чи то народ у нас ущент неєвропейський – і тому він не слухав, не слухає і не стане слухати заклинання інтелігентів; чи то Україна об‘єктивно перебуває у такій ситуації, що питома європейськість їй не дуже загрожує, втрачаючи “бали, очки й секунди” у двобої з азіатчиною в найгіршому сенсі цього слова; чи то ми невірно визначаємо саме поняття “політик європейського зразка”, отже, накидаємо Україні щось зовсім не те, що треба.
Чи все одразу у дикій суміші – а чому б і ні?
Що народні маси не зовсім європейські – так це факт. Особливо у деяких регіонах. І не лише тому, що ходять на мітинги під портретами Сталіна, котрий понищив величезну кількість їхніх дідів та прадідів, а й унаслідок нездатності раціонально осмислити причини й наслідки тих чи інших дій провідних політичних сил та урядовців країни. І, головне, через власну неспроможність дати по голові (фігурально, а чи й буквально, якщо треба) тим діячам, котрі зловживають довірою виборців і працюють не на національні, а тільки на власні інтереси. Бо ж навіть Гітлер і Муссоліні на певних етапах свого сходження в якості державних діячів зробили для “новітніх римлян” та “істинних арійців” чимало корисного і позитивного – незрівнянно більше, ніж якісь там Сталін чи Янукович для своїх колишніх і сьогоднішніх фанатів.
Що об‘єктивна ситуація України нестандартна для Європи – теж правда. Адже інша така дика (і страхітлива за своїми віддаленими ментальними наслідками) суміш, як одночасно постколоніальна, посткомуністична і постгеноцидна країна – щось подібне в Європі геть відсутнє. Найближчими до України є деякі постюгославські держави, Молдова, Білорусь... Мабуть, й усе. Тому для відсутності політиків “позитивного” європейського штибу у нас є всі реальні підстави; втім, і для появи різноманітних “великих вождів” та “батьків нації” – також; ба більше, і євразійському деспотові є з якої історичної піни постати...
Нарешті, що самі українські інтелігенти зазвичай вкладають у поняття “європейськість” не зовсім те, що треба, - це також достеменний факт. Рішучість, раціональна виваженість, інколи навіть безжалісність у забезпеченні державних інтересів – це теж питома риса європейських політиків. І ще одне: коли у нас говорять про “силу закону”, наголос завжди ставлять на друге слово; а чи так це? Хіба європейськість полягає тільки у нескінченних розмовах про демократію та у лагідній капітуляції перед брутальним опонентом? Європа у ХХ столітті кілька разів обпікалася на цих речах, отож не випадково, мабуть, у Франції президентом волею громадян став жорсткий Саркозі, готовий навести лад в країні, а тим самим – зберегти французьку демократію від її можливих руйнівників.
Який же висновок випливає зі сказаного? Навряд чи однозначний. Але те, що політик типу Вацлава Гавела чи Улофа Пальме у нас навряд чи зможе зробити щось путне, це, на жаль, у нас – доконаний факт. А політикам на кшталт де Голля чи Черчілля у нас нізвідки взятися (хоча б тому, що справжня шляхта зі своїми традиціями честі в Україні знищена до пня). Більше того, навіть діячів типу колишнього лідера Хорватії Туджмана – тобто авторитарного лідера, який здатен модернізувати й перебудувати уламок комуністичної імперії на нормальну державу – в нашій країні не знайшлося.
Одне слово, хоч стій, хоч падай, а європейські лідери у нас не придатні до вжитку?
Це, видається, теж було б надто категоричне твердження. Бо ж Україна, як довела історична практика – не Росія і не Монголія, тобто не Євразія і не Азія, а таки Європа.
Одне тільки зрозуміло: негативний досвід 90-літньої давності мусить бути взятий до уваги. Бо тоді політики теж писали універсали, укладали угоди, доходили порозуміння, а в результаті втратили незалежність і підставили під ніж народ. Отож слід знайти якийсь таємничий “фермент Х”, що його не вистачило тоді, і не розкидатися словом “Європа”.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників,www.obozrevatel.com.ua
Комментарии
